Проте з часом Бастилія почала втрачати значення в’язниці; на момент штурму в ній утримувалося лише сім осіб. Король збирався зруйнувати цей «пам’ятник деспотизму», навіть був розроблений план розбудови площі на місці Бастилії.

Напередодні визначених подій Париж вирував революційно налаштованим натовпом. 12 липня 1789 р. Каміль Демулен виступив перед маніфестантами із закликом до дій. Уранці 14 липня розлючені парижани вийшли назустріч військам до Будинку інвалідів, потім попрямували в пошуках пороху до старої королівської фортеці Бастилії. На той час гарнізон Бастилії складався з 82 ветеранів-інвалідів і 32 швейцарців при тринадцяти гарматах.

Великий натовп громадян на чолі з депутатами підійшов до Бастилії. Комендант фортеці маркіз де Лоне прийняв делегацію депутатів та запросив їх до сніданку. Невдовзі парижани увірвалися до фортеці, втративши близько 100 осіб. Комендант капітулював в обмін на життя для себе та своїх людей. Проте розлючений натовп убив де Лоне.

Людовік XVI записав про цей день у своєму щоденнику тільки одну фразу — «Нічого». Унтер-офіцер Г. де Флевіль, який мав захищати Бастилію, згадував: «Бастилію ніколи не брали штурмом». Офіцер Ф. Елі з «полку королеви», який на той час стояв на стінах фортеці, висловився більш точно: «Бастилію не брали штурмом, вона капітулювала до того, як на неї напали».

Після падіння Бастилії Паризький муніципалітет прийняв рішення зруйнувати фортецю. Із її каміння був побудований міст Революції (нині міст Згоди), а 863 парижанина стали «почесними учасниками штурму», або «людьми Бастилії», і багато років отримували пенсію від держави.