незаперечний факт — композиційну цілісність обох поем. Особливо активно виступили про­ти даної теорії поети і письменники, які висо­ко цінували художню досконалість гомерів­ського епосу,— Гете, Шиллер, Гнєдич, Гоголь. Попри свою хибність, теорія «малих пісень» мала й позитивне значення, бо дала поштовх до подальшої кропіткої роботи над вивчен­ням цієї проблеми. Наприкінці першої поло­вини XIX ст. серед дослідників давньогрець­кого епосу сформувалися два основних напрями: унітарний, що обстоював єдність поем та їхнього автора (у Німеччині — Г. В. Ніч; пізніше у Росії — М. С. Куторга, Ф. Ф. Соколов), та аналітичний, прихильники якого виділяли в поемах різні за часом ство­рення частини. Більшість аналітиків зосере­дили зусилля на пошуках у текстах поем так званого «основного ядра» (первісної поеми про «гнів Ахілла»), яке, на їхню думку, зго­дом доповнювалось і розширювалось (Г. Германн, Дж. Грот, Ф. Г. Міщенко, С. П. Шестаков, Ф. Ф. Зелінський). Однак навіть серед прихильників аналітичного підходу до вивчення поем Гомера існували діа­метрально протилежні дум­ки щодо обсягу «основно­го ядра». Так, Е. Бете вважав, що «основне ядро» містить півтори тисячі вір­шів, а П. Мазон та інші включали до нього І, XI— XVIII, XX—XXIV пісні, тобто майже три п'яті текс­ту поеми в її сучасному ва­ріанті.

У XX ст. питання пре походження гомерівського епосу перейшло в дещо іншу площину. Порівняльні до­слідження епосу та усної епічної творчості швденнослов'янських, кав­казьких і середньоазіатських народів виявили риси вражаючої їх подібності. Ця подібність дала підстави ряду вчених (М. Паррі, А. Лор­ду, І. Нотопулосу, Дж. Кірку) стверджувати, що гомерівські поеми аж до середини VI ст. побутували як твори «усної поезії» і в них нібито немає жодних слідів індивідуальної ав­торської творчості. Проте такий висновок має істотні недоліки: він не враховує того очевид­ного факту, що в процесі створення поем ав­тор прагнув досягти їх художньої єдності, майстерно використовуючи для цього різно­манітні засоби усної поезії (так званий «формульний стиль»).

Науковий пошук триває. Вчені-філологи намагаються реконструювати першооснову «Іліади» та «Одіссеї», визначити джерела, що ними користувався поет, дізнатися, які істо­ричні події були трансформовані в міфах, які поєдналися в поемах Гомера правда жит і правда поезії.

Поки що вчені не дійшли згоди в «гомерівському питанні», хоча зверталися за допомогою навіть до ЕОМ. Існує, наприклад припущення, що «Іліаду» написав Гомер, а «Одіссею»— один з його учнів. Деякі до­слідники схиляються до думки, що Гомер — міфічна особа, і тому обидві поеми слід роз­глядати як фольклорні твори. Однак найпе­реконливішими є твердження, що Гомер — реальна особа.

Підсумовуючи результати досліджень да­ної проблеми, можна зробити такі висновки щодо сучасного стану «гомерівського питан­ня», тобто наукових уявлень про давньогрець­кий епос:

1. Основою «Іліади» стала міфологізована історія мікенського періоду Давньої Греції. На межі першого тисячоліття до н. е. вона сформувалася як героїчне сказання на старо­давньому еолійському діалекті. Згодом це ге­роїчне сказання було перенесене до давньо­грецької Іонії, де його стали оповідати вже на іонійському діалекті. Там воно побутувало у вигляді окремих усних оповідей аж до сере­дини другої половини VIII ст. до н. е., тобто до того часу, коли Гомер, скориставшись вже існуючою традицією і стильовими прийомами богатирського фольклору, силою свого худож­нього таланту об'єднав у єдине ціле окремі усні оповіді, створивши величну поему. Вва­жається, що, працюючи над «Іліадою», Гомер вже користувався писемністю. Інакше немож­ливо пояснити гармонійність характерних для поеми композиційних засобів. Разом з тим окремі частини епосу виконували для слуха­чів рапсоди, які або скорочували текст запи­саної поеми, або вносили до нього певні змі­ни, зумовлені авторською індивідуальністю ЇЇ виконавців. Турботою про збереження тексту

початкового варіанта поеми і була продикто­вана діяльність спеціальної комісії, створеної у середині VI ст. до н. е. за наказом афінського правителя Пісістрата.

2. Що стосується «Одіссеї», то соціальні відносини, зображені у поемі, та елементи но­вого світогляду, які вступали у протиріччя із героїчним ідеалом, а також часткова втрата епічної традиції дозволяють датувати цей твір приблизно початком VII ст. до н. е. Можли­во, саме тоді Гомером було здійснено «другу редакцію» «Іліади». У подальшому обидві пое­ми зазнали невеликих змін за рахунок вне­сення незначних доповнень, які загалом не змінили початкового характеру поем.

Однак, як би не уявляли собі сучасні дослід­ники історію виникнення гомерівського епосу та його творця, для європейської спільноти та естетичної думки Гомер і його безсмертні поеми були, є і будуть неперевершеним зраз­ком високої духовності античної культури.