На дошці написано:

«Все на світі можна вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину»

В. Симоненко

Клас святково прикрашений. У центрі — Державний прапор, герб; можна зробити виставку малюнків гербів міст України, прапорів різних часів. Можна використати записи «Козацького маршу», гімну «Ще не вмерла Україна», «Пісня про рушник» П. Майбороди на слова А. Малишка.

Вчитель. Сьогоднішня зустріч пройде у формі усного журналу, тема якого «Українська національна символіка».

Усний журнал має чотири сторінки:

І — «Герб — тризуб».

ІІ — «Національні прапори».

III — «Гімни України».

IV — «Народні символи України».

Відкриваємо першу сторінку усного журналу.

І сторінка. «Герб тризуб» 1-й учень. Як свідчать історичні джерела, східні слов’яни використовували символічні знаки. Ними могли бути хрест, ромб, квадрат, коло, пізніше — зірки, звірі, птахи...

2-й учень. Перша згадка про знаки в літописах що належать до Х століття. Посли київського князя Ігоря (912–945 рр.) при укладенні договору з візантійцями мали свої печатки, що служили символом їхніх повноважень. За Київської Русі тризуб стає великокнязівським знаком. Його зображення відоме з печатки князя Володимира.

3-й учень. Тризуб — родовий знак родини князя Володимира Святого. Тризуб — це умовна геометрична фігура, орнамент, який був закличним знаком княжої династії Рюриковичів. Згодом цей знак карбувався і на срібних монетах великого князя Володимира (980–1015 рр.).

4-й учень. Тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у м. Володимирі-Волинському. Його зображення знайдено також на гербі французької королеви Анни (дочки Я. Мудрого). Після смерті Володимира знаки тризуба ще довгий час зберігалися на монетах великого князя Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха.

5-й учень. Цікаві пояснення з приводу походження значення тризуба висловив М. Грушевський: «Із різних пояснень я вважаю найбільш вірним те, що це вершок булави, чи як то називають французи “начальницької палиці”, знаки влади старшини. Такі палиці — річ дуже стара, така палиця зустрічається тоді, коли ще люди не вживали металів...».

6-й учень. У період феодальної роздробленості Русі тризуб поступово витісняється з ужитку. Відзнаку у формі тризуба використовували українські частини Січових стрільців. Як державний герб УНР тризуб на синьому тлі був схвалений 12 лютого 1918 року. Символіку із зображенням тризуба в 20–40-х рр. XX ст. використовували різні політичні, релігійні угруповання Західної України. Зараз тризуб є Малим Гербом України.

ІІ сторінка. «Національні прапори»

1-й учень. Наука вексилологія, що вивчає прапори, засвідчує, що у наших предків рано сформувалося прапорництво. У часи Руси-України символи зображувались на прапорах (стягах), які показували єднання і владу. Існували прапори протягом історії людства.

2-й учень. Прапори Руси-України були неодмінним військовим атрибутом і встановлювались на місці збору воїнів. Прапори вважалися святинею. Велико­княжі прапори знаходилися на найпочеснішому, під охороною дружини. Під час битви біля прапора розгорялась найжорстокіша боротьба, захист прапора був справою честі.

3-й учень. У дохристиянську добу на українських прапорах зображувались образи найбільш шанованих богів, стародавні символи. Після прийняття християнства з’явилися нові емблеми християнської символіки: хрести, образи святих, цитати із Святого письма.

4-й учень. Українське синьо-жовте кольорове сполучення — одне із найдавніших серед сучасних національних прапорів і походить воно від герба Галицько-Волинського князівства. Великого розмаху українське прапорництво набуло у гетьмансько-козацьку добу. У козацьких полках були прапори різних кольорів: малиновий, білий, жовтий, синій, а також використовувало козацтво прапори різні за формою.

Під час розповіді про козацьку епоху звучить «Козацький марш».

5-й учень. Сині полотнища із золотими чи жовтими хрестами чи іншими знаками поширюються в XVII–XVIII ст. Із занепадом гетьманщини і поділом українських земель між Росією й Австрією зникають українські військові, територіальні та інші прапори. Тут можна було вживати лише біло-синьо-червоні прапори.

Жовто-сині прапори використовували українські січові стрільці. 22 березня 1918 року Центральна Рада в Києві ухвалила Закон про державний прапор УНР, який був жовто- блакитний. За гетьмана П. Скоропадського, прапор замінили на синьо-жовтий, що символізує синє небо над Україною і пшеничне поле.

ІІІ сторінка. «Гімни України»

1-й учень. Слово «гімн» грецького походження, це урочиста пісня, прийнята як символ державної, національної єдності.

Слова національного гімну «Ще не вмерла Україна» написав у 60-х роках XIX ст. відомий український поет, етнограф, фольклорист Павло Чубинський (1839–1884 р.).

2-й учень. Нелегким був життєвий і науково-творчій шлях Павла Чубинського. Народився він 27 січня 1839 року в Борисполі поблизу Києва. У Петербурзі здобув юридичну освіту. Своє життя пов’язав із вивченням народного побуту, збиранням і дослідженням українського фольклору. В 1862 р. П. Чубинського заслали в Архангельськ, за «українофільську діяльність». А в 1863 році з далекого північного заслання він передає вірш «Ще не вмерла Україна».

3-й учень. Уперше ця пісня зазвучала в селі Млини (сьогодні — територія Польщі), де жив і працював автор музики до вірша Михайло Вербицький.

За життя М. Вербицький напевно не знав, що таким популярним стане його твір. Він хотів бачити Україну єдиною державою, а не поділеною на Східну і Західну.

Звучить гімн «Ще не вмерла Україна».

3-й учень. Національними гімнами вважали також «Заповіт» Т. Шевченка, музика Крижанівського; «Вічний революціонер» І. Франка на музику М. Лисенка.

Особливо широко вживали гімн «Ще не вмерла Україна» за часів ЗУНР та УНР.

4-й учень. Верховна Рада України 19 лютого 1992 року прийняла Постанову про тризуб як герб Української держави. Синьо-жовтий прапор став Державним Прапором України 28 січня 1992 року. З 17 серпня 1991 р. гімн «Ще не вмерла України» зазвучав як наш національний гімн.

IV сторінка. «Народні символи України»

Вчитель. Мамина пісня, батькова хата, рушник, бабусина вишиванка, сорочка, калина біля вікна, барвінок — все це наші символи.

В українців є свої улюблені рослини-символи. Це тополя, барвінок, вишня, верба, калина. Є таке прислів’я: «Без верби і калини нема України», «Високий як тополя», «Гарна як калина».

Рушник — це один із символів України. У народі говорили: «Хата без рушника, що родина без дітей», «Рушники на кілочку, хата у віночку». Рушник... Він пройшов через віки і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові, щедрість і гостинність української души.

Український рушник оздоблений квітами, зірками, птахами. Від сивої давнини і до наших днів в радості і горі рушник — невід’ємна частина нашого побуту. І якою б бідною не була родина, рушники квітли на стінах в оселях.

Подивіться, яким багатством кольорів палахкотять рушники. Без рушника, як і без пісні, не обходиться ні народження дитини, ні одруження, ні побут.

«Рушник як доля, на ньому люди вишивали своє життя».

Звучить «Пісня про рушник».

Славетні творці гімну України

Павло Чубинський

Є в Києві священна адреса, яку повинен знати кожен українець,— вулиця Велика Васильківська, 106, де колись під номером 122 стояв будинок купця Лазарева, в якому жив український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський і у вересні 1862 року написав слова пісні «Ще не вмерла України і слава, і воля». Сталося це, як згадує земляк і побратим поета Леонід Білецький, так: «На одній із вечірок громадян із сербами в тому домі, де квартирував і Павло Платонович, співали хорову сербську пісню... Чубинському дуже сподобалася ця пісня. Він раптом зник, а згодом вийшов зі своєї кімнати з написаною ним піснею «Ще не вмерла України і слава, і воля» на мотив сербської пісні. Тут же під орудою Павла Платоновича хор розучив цю нову пісню в спільному піднесенні, і вона пішла добре.

А через рік у далекому галицькому селі Млини коло давнього українського міста Перемишля (тепер на території Польщі) композитор о. Михайло Вербицький написав музику на слова Чубинського. І злинула ця горда пісня на крилах величної мелодії, і об’єднала українців єдиною священною метою.

Чубинський Павло Платонович народився 15 (27) січня 1839 року в містечку Борисполі. Закінчив 2-гу київську гімназію та університет у Петербурзі. Там зблизився з Т. Шевченком. Після університету їде в Україну й працює у київському приватному пансіоні та в українській недільній школі, збирає фольклорні й етнографічні матеріали, бере участь у діяльності Київської Громади. Та 4 листопада 1862 року за створення «возмутітєльной пєсні» «Ще не вмерла...» його засилають до Архангельської губернії. Але й у чужому краї вчений розгортає велику наукову роботу. Коли ж повертається із заслання, то очолює великуекспедицію по Україні. Матеріали її видає в семи томах (дев’яти книгах): «Праці етнографічно-статистичної експедиції...». Створює Південно-західний (тобто Український) Відділ Російського Географічного Товариства, по суті першу наукову установу в Києві.

В історію України П. Чубинський ввійшов як видатний учений, самобутній поеті великий патріот. Помер він 14 (26) січня 1884 р. Поховали його в рідному містечку на Книшевому цвинтарі.

6 березня 2003 року Верховна Рада України повернулась до історичного тексту Чубинського й затвердила його як державний гімн. Так національний славень Чубинського-Вербицького об’єднав усю Україну.

Михайло Вербицький

Рівно 140 років тому (1863 р.) український композитор Михайло Вербицький написав музику до вірша поета Павла Чубинського «Ще не вмерла України і слава, і воля» (хор до вистави «Запорожці» — «Ще не вмерло Запорожжя»), і цей хор став національним Гімном України.

«Ким є для нас Михайло Вербицький?
Яке місце посідає він у розвитку нашої музики? — запитував наш великий композитор Станіслав Людкевич ще в 1935 році, коли відзначалося 120-річчя від дня народження видатного музиканта, і продовжував: — Оце питання, на які повинна б дати відповідь кожна українська дитина... Михайло Вербицький — батько галицької музики».

Ровесник Шевченка (Михайло Михайлович Вербицький народився 4 березня 1815 року в селі Руський Явірник, тепер Польща, а помер 7 грудня 1870 року в селі Млини біля Перемишля, де і похований), він здійснив у XIX ст. подвиг у галицькій, та й у всій українській музиці.

Михайло Вербицький, священик на сільських парафіях, почав творити, коли в нас ще не було ні Миколи Лисенка, якого називаємо «сонцем української музики», ні «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, ні «Вечорниць» Петра Ніщинського. Він — наш найбільший після Дмитра Бортнянського духовний хоро­вий композитор, творець хорового стилю в Галичині, перший галицький автор оперет (понад 10), перший наш симфоніст (12 симфоній-увертюр).

Згадуємо М. Вербицького ще і як останнього композитора-гітариста. Він — автор музики до драматичних творів «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка, «Підгоряни», «Верховинці», «Галя», «Панщина», солоспівів.

Ім’я Михайла Вербицького світить нам із глибини віків не тільки як ім’я великого композитора, що прямував духом на тихі води і на ясні зорі, а ще й як символ відродженнянації. Його музика, в якій палає Божа іскра, пробила завісу літ, заборони чужих імперій і вернулася до народу в славі Державного Гімну. Вірні сини народу Михайло Вербицький і Павло Чубинський написали його, як відчували,— кров’ю свого серця